некая часть на укр, извените что не перевожу, так как потеряеться весь смысл и стиль

я хочу сказати дякую…
так. в житті, в цьому бентежному житті, зустрічаються люди, які можуть підбадьорити, розповісти щось і просто вислухати. але таких людей мало. бувають лише ті, які вміють робити вигляд, що слухають.
тих, хто вміє підбадьорити, таких мало, ті, хто можуть сказати, що не ти зробив дурню, а він сам ,що дурня то з’їсти апельсин після цукерок, а не сказати щось зайве.
доведе тобі, що життя файна річ, і, що інакше не може бути, додаси ти, але ж мало таких людей. я в свої небагато років, знаю лише одного, і тому хлопцю я хочу сказати дякую, щире дякую
я не бачила твого обличчя, я знаю лише твоє ім’я та місто з якого ти. але я знаю що ти Людина, Людина з великої літери....
в посвяту А. М.
27.03.2007

********************************

Вот оно. То к чему он так долго стремился…Высокая сцена. Прожектора. Апплодисменты фанатов и писки фанаток. Дикого качества звуки разрывают колонки. Теперь он возит только свою апаратуру. Только через год после выпуска первого альбома он начала собирать целые стадионы. Это было то, чем он мог гордиться. А теперь стоя на трёх метровой сцене, и исполняя в пятый раз на бис, он понял, вот в чём вкус жизни. Не в дорогих тюнингованых машинах, не в отдыхе на лазурном берегу в окружении крашених кукол.

Ветер гулял в его волосах, мокрых от пота. Крассные прожектора светили ему в спину, освещая трафаретную фигурку тела. Концы волос, приобрели крассный оттенок. Он закрыл глаза, наслаждаясь музыкой. Было ощушение что не просто поёт или играет свою партию, а занимаеться любовью с музыкой. С самым дорогим и любимым что у него есть…Он наслаждался своим пением под крики людей, наслаждался голосом зала, голосом песен, их душой. Он падал на колени от изнеможения, но пел, продожал петь… Он никогда не кричал пустые слова благодарности залу.

И имеено сейчас, стоя за сценой, слыша крики «НА БИС!НА БИС!» он не хотел выходить.. он хотел стоять и наслаждаться…

После очередного концерта он отдыхал в своей комнатке, которую прозвали гримёркой.
«раздавать афтографы будеш?»
«да»,- он никогда не отказывался от непосредственного общения с фанами.

Ночь. Дорога. Мысли только о доме. О жене и о ребёнке. Они редут в какойто развлекательный комплекс на берегу моря. Никто кроме продюсера этого не хотел, и условия устанавливал он тоже.
«что устлал, та ну не смеши, щас отдохнёш»
«..» он решил просто промолчать, и продолжал кусать губы, слизывать с них блеск…

Яркий свет. Удар. Машину закрутило как волчок у ребёнка в руках. Мрак.

Крики зала. Визги фанаток. Свет. Яркий свет. Больничная палата. Тиканье часов на стене.
Спяшая жена с размытой тущью. На стуле ребёнок. На тумбе разторгнутый контракт с подписями всех больших и влиятельных дядей. Вот оно, то к чему он так долго стремился….

********************************

6:00. Темно. Холодно. Телефон. Це будильник, щоб йому. Ще 5 хвилинок. Ще трохи. Всього лише 5 хвилинок. ……….
7:00. ааааааа! Чорт! Чорт! Чорт! В 10 хвилин приїздить тролейбус, не встигну на нього - запізнюся до вузу. Мене вб’ють.
7:05. Треба вже почати займатися спортом, хоч від дому до зупинки не так і далеко, але мені бігти не легко, ще я ця спортивна форма і важка сумка, щоб той вуз згорів і тролейбус разом.
Все. Я на зупинці. А ось і він. Скупий кивок головою замість щирих обіймів і крику «Привіііт!». Як це не дивно, ми не бачились лише місяць, якийсь нещасний місяць, 30 днів, після 5 років постійних і майже регулярних зустрічей кожен день. Хоча що тут дивного, мабуть має пройти час, щоб з’явилися якісь теми для розмови, навіть самі банальні «Ну як життя? Як навчання? Що нового? Сумуєш?»
А зараз, ранок. Холодно. Наче ще осінь, і наче лише жовтень, а пара з роту іде. Стою, хитаюся з сторони в сторону, чекаю подругу, з котрою кожен ранок маю їздити до вузу. Він оглядається, іноді дарує скупу посмішку, яка каже про те що він радий мене бачити, я киваю у відповідь, наче кажу «як ти?». Він відвертається, роблячи вигляд що незнайомі, дивиться на дорогу в далечінь з думками «де ж то клятий тролейбус?». Я так само дивлюся на дорогу, по якій кожен ранок вибігає моя подруга.
Може підійти поговорити? Може вже це вже не буде таким тягарем. Крок, ще крок, це не так важко. Чорт, ну чому саме зараз має задзвонити телефон? Ну це вже не смішно, це лише звіт про доставку вчорашнього смс, от саме зараз мені це цікавіше за все. Він обернувся. Хотіла я б це бачити зі сторони. Різниця в 5 метрів, стоїмо дивимося одне на одного, з скляними очима. Чи може не зовсім скляними, десь там є спогади. Але десь там дуже глибоко, під шаром пилу в тіні від свічки. Але це десь там, їх не знайти.
А тепер із-за хмар повинне вийти сонце, заграти лірична музика, як в дешевому голлівудському фільмі, ми йдемо на зустріч одне одному, сповільнений кадр, далі сюжет відомий. Яка ж в мене попсова і банальна уява. Цього не буде. Між нами нічого такого і не було, щоб фінал був як в фільмі.
Чорт, так не можна себе поводити, ні з моєї сторони, ні з його. Але підійти і провести допит з проміжком між фразами в хвилин так 7, це буде ще тупіше аніж стояти за 5 метрів і свердлити йому спину. Все. Можна про це і забути, точніше забити на це.
Ну нарешті. Тролейбус і, як не дивно, ранкова пробіжка подруги, а я думала я запізнюсь. Ну що ж, вже почалося нове життя. Може на зустрічі випускників з’явиться хоч одна тема для розмови. Треба перестати так себе карати, адже він лише мій колишній однокласник.

********************************

Доброї ночі. Вода ще гаряча, піна ще тримається. Лише ніжні свічки дарують своє мерехтіння. Ти сидиш навпроти мене, добрий вечір тобі особисто. Вода з крану сильним напором б’є тобі по голові, бризки летять на мене, залишки воді стікають по твоєму тілі. Піна з солодким ароматом закриває тіло, тому не маю ані бажання, ані можливості їм насолодитися. Я тебе так давно не бачила. Ти мовчиш. Тобі соромно, що ти за мною водній товщі води? Ти вже йдеш? Ні, залишся, мені є що тобі розповісти. До ранку ще далеко. Які ми схожі. Ти майже моя копія. Ті ж очі, майже мій характер. Бризки від струменю води летять на свічки, прибираючи вогонь, ти мовчки знов їм його даруєш. Ти не дивишся на мене зовсім, ти мене знаєш всю. Але повір, я змінилася. Був випадок з однією дівчиною, мабуть я тобі не розповідала. Доторкнися до моєї руки, не бійся, я тобі покажу дещо. Зірки. Це не реальне, це лише сила моєї уяви. Ми стоїмо над прірвою. Бачиш, там в далечі вогонь, там сидить дівчина, вона одинока, в неї були батьки, друзі, коханий, дім, вулиці, в неї були вулиці, ти розумієш, її місто любило її, вона любила місто. Зараз вона сама. Розмовляє з вогнем. Тобі не важливо знати те що вона каже йому, зрозумій те, що в неї нема нічого, але вона живе, існує. Вона як і всі інші співрозмовники сотні інших вогнів, вірили що дощі схаменулись, що завжди біде літо. Тут холодно, правда? Вода обпікає тіло, ми знову в ванні. Ти дивишся на мене, ти хочеш щось спитати? Тобі цікаво навіщо я це тобі показую? Я хочу тобі дещо розповісти. Але варто напевно глянути на більш ранні сторінки цієї книги. Згадай той день, коли тобі подарували троянди, оті сині, яки досі мабуть стоять на твоєму письмовому столі. Пам’ятаєш? Сонце, багато народу, сцена, виступи зірок шоу-бізнесу. Бачиш? Он ти, а ось ця дівчина, ви схожі, тобі нічого дивним не здається? Так, вона сіра, сіріша за інших. Майже прозора. Ти не розумієш чому так? Придивись до її рук. Вони порізані. Вона не раз різала вени, сама не знаючи навіщо. Від нема чого робити. Треба повертатись. Тобі цікаво що біде далі і куди вона йде? Додому, він в неї поки що є. Майже згорівші свічки. Аромат шоколаду і воску. Ти не можеш заспокоїтися і зрозуміти навіщо я все це показую? Ось до чого я веду, ця дівчина, це була я. Колись, відчувши, що життя закінчилося, в ньому закінчилися фарби, я зайшла в шафу, в звичайну дерев’яну шафу, а з неї вийшла ти.
Сонце світить мені в очі. Треба прокидатися. Це був лише сон. Я скидаю ноги з ліжка, підлога дуже холодна. Ця плитка ніколи не була теплою, від холоду рятують лише шкарпетки, вони старі, продерті. На вікнах решітки. Сонце пробивається крізь них. Мої друзі ще сплять, вчора їх лікували, в деяких досі зап’ястки сині від ременів. Рас на день до нас проходить медсестра, змащує смердючим кремом зап’ястки, після цього вони швидше загоюються, і не печуть. Наше лікування проходить часто і боляче. Ніхто не знає що він тут робить. Я тихо підходжу, крок за кроком, до вікна, бажаю доброго ранку сонцю, як я тебе люблю, сонце, ти єдине мабуть мене любиш. Я сідаю на стілець, посередині кімнати, це мій стілець, на ньому сиджу лише я. Так я можу просидіти весь день. По обіді прийде мед сестра, зробить ін’єкцію і я засну, і знову привітаюся з тобою і побажаю тобі доброї ночі.

********************************